У житті нічого не відбувається «просто так», усе має сенс і трапляється у потрібний час. От і зі мною так трапилось…

Одного разу, коли відбулося «сімейна рада», на якій вирішували, де мені продовжити навчання після завершення школи і ким я маю стати в майбутньому,

випадково побачили в газеті, що лежала на столі, оголошення, що Полтавський нафтовий геологорозвідувальний технікум проводить набір на ряд спеціальностей, серед яких я на той час запам’ятала лише «геолог». Уже наступного дня я та моя старша сестра стояли перед стінами цього навчального закладу.

На жаль навчатися на спеціальності «геолог» не судилося: потрібно було мати повну середню освіту, а я мала лише базову, і мені запропонували спробувати вступити на спеціальність, про яку я вперше почула, - «Діловодство». Ох, як би я знала в той час, як часто це слово буде лунати в моїх думках і яку саме роль технікум відіграватиме у моєму житті, - не повірила б!

Тож я сміливо зробила крок у невідоме - величезне місто, окреме проживання від батьків, безмежна кількість знайомств і невичерпний океан знань, який важко назвати тихим. Як і кожному студенту, мені довелося навчитися складати маленький «бізнес-план» на п’ять днів, доводити цінність власної думки, натренувати організм спати декілька годин, а головне - встигати жити.

Бо студентські роки - це бурхлива вода, що тече гірськими берегами і на якій виробляється тисячі кіловат енергії, де береги, на перший погляд, гладкі і безпечні, але несуть безліч можливостей посковзнутися і впасти. Але все ж ця вода несе життя. І ніхто не знає, де її початок і кінець, вона просто змінюється.

Так сталося і в моєму житті. Протягом першого року я вчилася встигати записати конспект, прочитати 100 сторінок за 10 хвилин. Потім другий рік... І ось уже третій курс і випускний вечір, сум, що стіни технікуму, які стали дуже близькими, уже час залишити. І ось, коли вже було розіслано резюме в безліч організацій, раптом виявилося, що існує вакантна посада саме тут, у навчальному закладі, який уже став рідним, - звичайно я без вагань погодилась.

Розпочала я свою кар’єру посадою лаборанта в навчальній лабораторії комп’ютерної техніки під керівництвом Лисенко Віри Рафаїлівни, Самсоненко Наталії Валентинівни та інших викладачів. Здійснюючи навчання у Харківській державній академії культури, потроху накопичувала досвід і вміння для початку педагогічної діяльності.

І ось 2007року відбулося перше моє заняття, яке я провела не за партою студента, а за столом викладача. З 2011 року стала завідувачем кабінету лабораторії обчислювальної техніки.
У викладацькій роботі дуже важливою є підтримка та розуміння сім’ї. Адже саме вона стає тим, хто перший дізнається про «новації в навчальній програмі», прослухає вірші для виховної години, допоможе скласти маршрут екскурсії.

За іронією долі технікум в моєму сімейному житті відіграв не менш важливу роль, ніж у кар’єрі, бо саме тут я знайшла свою долю – познайомилась зі студентом групи ПН-3-А Микитенко Олександром, який змінив моє прізвище і долю… Його сьогоденні поради, як підтверджує час, є досить влучними і доречними, адже він теж був студентом цього закладу, любить його так само, як і я. Також знає тонкощі , оскільки працює в нафтовидобувній галузі (БК «Укрбурсервіс»).

Підтвердженням того, що наша сім’я не уявляє своє життя без ПКНГ, стала відповідь нашого шестирічного сина вихователям в дитячому садку: « Що ти будеш робити після навчання в садочку і ким ти мрієш стати?» - «Я хочу навчатися там, де мама і тато вчились». Для мене ця відповідь дещо смішна і чуттєва водночас, бо в такому віці діти підсвідомо копіюють тих, хто їх оточує, але тішить те, що копіює саме батьків, не соромиться і говорить про нас з гордістю! Що ж,час покаже…